У недалекому майбутньому український студент Андрій Чумак погодився взяти участь у науковому експерименті й за допомогою розшифровки коду ДНК візуалізувати «пам’ять поколінь» — відчути й особисто пережити найяскравіші моменти з життя сімох своїх предків. Найстрашніше, що він боявся побачити, — як дідусь зраджує бабцю. Та його нові спогади склалися в приголомшливу, жорстоку у своїй правдивості історію країни: правда народовців кінця ХІХ століття, правда паризьких емігрантів, правда селян з ядерного полігону Харківщини, правда переселенців з охопленого війною Донбасу — усе це в ДНК Чумаків!

Можна не знати, що таке «мондеґрін», але навряд чи можна зовсім убезпечити себе від нього. Хто має щастя жити, той має нещастя помилятися. Зокрема — викривлено сприймати якісь вирази, а відтак неправильно — аж до абсурду — їх інтерпретувати. А чи можна, вимушено переїхавши у дорослому віці з російськомовного Донецька до не надто українськомовного Києва, швидко опанувати українську мову? Можна. Ба більше: можна навіть бути зрілим і визнаним російськомовним письменником, як-от Володимир Рафєєнко, а тоді, опинившись у Києві, опанувати українську мову такою мірою, щоб написати нею блискучий роман. Зокрема — про занурення російськомовного переселенця в радісно-тужливу стихію української мови. А також про його небажання змиритися з роллю пасивного об’єкта «захисту» з боку Росії. Але передусім про те, як погано різномовні частини України досі чули одна одну, внаслідок чого й перетворилися одна для одної на суцільний «мондеґрін». Чи є шанс якось подолати це непорозуміння? Невідомо. Та спершу варто бодай спробувати уважніше вслухатися: а раптом поталанить розшифрувати спотворені звучання.