В романі «Заходить до хати вампір волохатий» ідеться про вихованку дитячого притулку «Щасливе дитинство» Мар’яну Чолку, яка, зазнавши поневірянь змалечку, врешті виучується на медсестру і після закінчення медичного училища їде працювати в далеке село. Однак і там її обводять довкола пальця підступні люди.

Хоча події роману переносять читача в минуле століття, в добу тоталітаризму, проте проблема, висвітлена у творі, є актуальною за будь-якого суспільно-політичного ладу: інтернат — це погано, і не лише тому, що думки тамтешніх дітей упродовж 24-х годин обертаються навколо їжі, і що вони, наче жабенята, навіть ловлять мух язиком, і що кожен їстівний предмет, який простягають їм старші, пробують на зуб або ж лизнути, і радіють, коли якась річ дає себе згамкати! Біда цих сиріт ще й у тому, що вони — постійно незахищені і часто стають жертвами корисливих осіб, садистів, а то й медичних експериментів. Крім того, не засвоївши житейських премудрощів, вони згодом не можуть прижитися в дорослому житті «на волі» і їм незбагненні закони співжиття «нормальних» людей.

Когда ковчег начал аварийный сброс колонистов, мне не повезло трижды. Первый раз, когда защитные Руны Кел сбили мою капсулу над запретным Кругом. Второй, когда она разбилась недалеко от гробницы Белого Дьявола. И третий — когда я полез в логово раненого найтволка и нашел там Звездную Кровь. Другие Восходящие посчитали бы, что это и есть везение, но я скажу так: надо было не трогать то, что плохо лежит, тогда, глядишь, остался бы нормальным человеком. А теперь приходится разгребать всякое, ведь тот, у кого есть Скрижаль, Атрибуты и Руны — не просто земной колонист в очень странном мире. Тем более, если у него чужой голос в голове…

Увидев обложку книги Ольги Кобяковой «Здоровье без фанатизма: 36 часов в сутках», многие решат, что это очередной сборник советов по правильному питанию и соблюдению режима сна. И будут неправы. Задача автора — показать, как выстроить график делового, по-настоящему загруженного человека без ущерба для организма.

Стремясь достичь каких-либо благ, мы зачастую пренебрегаем простыми правилами. Отказываясь от сна, нормального питания, постоянно находясь в состоянии стресса, мы непомерно изнашиваем организм. Уже к сорока годам многие могут похвастаться целым списком болячек. Мы даже не успеваем насладиться плодами своего труда. Зачем тогда все это?

Ольга Кобякова, являясь доктором медицинских наук, выработала и успешно применяет на себе методику использования тела как полезного ресурса. На страницах своей книги она делится этим опытом и предлагает по-новому взглянуть на свои физические возможности.

Пол Еджкомб — колишній наглядач федеральної в’язниці штату Луїзіана «Холодна гора», а нині — мешканець будинку для літніх людей. Більш ніж півстоліття тому він скоїв те, чого досі не може собі вибачити. І тягар минулого знову й знову повертає його до 1932 року. Тоді до блоку Е, в якому утримували засуджених до смертної кари злочинців, прибули «новенькі». Серед тих, на кого чекала сумнозвісна Зелена миля — останній шлях, що проходить засуджений до місця страти, — був Джон Коффі. Його визнали винним у зґвалтуванні та вбивстві двох сестер-близнючок Кори й Кеті Деттерик. Поволі Пол усвідомив, що цей незграбний велетень, який скидався на сумирну дитину, не може бути монстром-убивцею. Але як врятувати того, хто вже ступив на Зелену милю?